Просвітницький рух в Україні кінця XIX ст.

Аннотация

У статті розглядаються суспільно-політичні та педагогічні передумови виникнення просвітницьких громад в Україні як центрів формування творчої інтелігенції (кінець ХІХ ст.). Діяльність просвітницьких товариств кінця ХІХ ст. – ціла епоха в розвитку історії освіти та культури України в цілому. Їхня просвітницька діяльність набула суспільного резонансу, долучаючись до загального процесу національного відродження. Прогресивна українська інтелігенція, працюючи в товариствах, пробуджувала національну свідомість, закладала основи демократичної освіти. Виникнення та діяльність різноманітних громадських організацій в Україні наприкінці ХІХ ст. – це своєрідне за своєю природою явище, яке мало не лише культурний, а й просвітницький характер, оскільки одним із головних їхніх завдань була зміна змісту та якості освіти українського народу. Шляхом аналізу історико-педагогічних джерел ми з’ясували, що кінець ХІХ ст. став для українців Наддніпрянської України періодом протистояння з владою за збереження національної культури. Зміни в Російській імперії стали потужним поштовхом до національного пробудження та активізації національної свідомості інтелігенції в українських губерніях. Бачачи свій обов’язок у розвитку національної культури, українська інтелігенція у своїй діяльності починає виділяти освітній напрям. Вперше в історії педагогічні проблеми широко обговорюються громадськістю, стають предметом громадської ініціативи, життя країни збагачується новим явищем – народно[1]просвітницьким рухом. Масовість учасників просвітницького руху, української інтелігенції, в містах призводить до логічної заміни одноосібної культурної праці діяльністю цілих товариств, громад. У громадах відбувалося формування майбутніх лідерів просвітницького руху: вчителів, науковців, лікарів, які поступово перетворювалися на національно[1]громадських діячів. Згодом громадівці стали членами багатьох освітніх організацій. Діяльність громадівців, багатьох представників української інтелігенції, проклала шлях до виходу на арену громадсько-просвітницьких ініціатив при національних (українських) організаціях (товариствах). Таким чином, майже все ХІХ ст. для українців, громадян Російської імперії, був часом боротьби за збереження власної мови, освіти та культури. Кращі представники провідного суспільно-просвітницького руху, у школі, в освіті народу, у створенні національної системи виховання бачили шлях до збереження нації. Кінець ХІХ – початок ХХ століття для українського народу – це період національного відродження, саморефлексії як етносу, як автентичної особистості в історії та сучасному світі.